якщо так

1) ( стверджувальна) yes

2) ( підсилювальна) so; then

1) (але, проте) but

2) ( тому) so

АНТРОПОЛОГІЯ ( від грецьк. ανδρωποζ - людина; λόγοζ - поняття) - наука про походження людини, утворення людських ареальних груп (рас), про типи й варіації фізичної будови людини. А. обіймає, окрім природної історії людини, також етнографію та археологію. "Філософський словник" Лаланда дає визначення А. як однієї з галузей природничих наук, яка вивчає людський вид загалом, в його особливостях та зв'язках з усім іншим у природі. Леві-Cmpoc обстоює тезу про те, що зачинателем антропології є Руссо, який передбачив і заснував цю науку на століття раніше її офіційного визнання. У "Роздумах щодо походження нерівності" Руссо зазначає, що "світ населений народами, про котрих ми знаємо лише імена, а попри те, зважуємося розмірковувати про людство". Згадану працю можна вважати першим науковим дослідженням із загальної А., позаяк тут поставлено проблему взаємовідносин між природою та цивілізацією. За Клакхоном, основні тенденції антропологічної думки зосереджено на питаннях: якою була історія людства - і біологічна й культурна? Чи існують загальні принципи або "закони", що управляють цією еволюцією? Якими є природні зв'язки, якщо такі існують, між фізичними типами, мовою й звичаями людей у минулому та сьогодні? Наскільки пластичною є людина? До якої міри вона може підлягати впливові виховання або природних умов? Чому певні особистісні типи більш притаманні одним суспільствам, аніж іншим? ("Дзеркало для людини. Вступ до антропології"). З наведеного переліку зрозуміло, що антропологічна думка обіймає як низку спеціально-наукових питань, так і філософських уявлень про людину (див. антропологія філософська). Ще 1596 р. протестантським гуманістом Гасманном видано кн. під назвою "Антропологія", де остання постає як наука про подвійну духовно-тілесну природу людини. Загалом же людинознавство од перших своїх кроків зіткнулося з надзвичайною полівалентністю свого об'єкта. І донині існує загроза редукціонізму, перебільшення значущості одних ознак людського на шкоду іншим. (Типовий вияв крайнощів у тлумаченні людини: недоврахування біологічних факторів її розвитку або навпаки - факторів соціуму, культури та довкілля.) Як самостійна наукова галузь А. складається з серед. XIX ст.: 1850 р. у Гамбурзі засновано музей етнології; археологічний та етнологічний музей Пібоді в Гарварді засновано 1866 р.; Королівський антропологічний інститут - у 1879 р.; Бюро американської етнології - у 1879 р.; Тейлор почав викладати А. в Оксфорді 1884 р. Розвиток укр. А. започатковано Міклухою-Маклаєм. З 1871 р. він здійснює антропологічне вивчення корінного населення Пд.-Сх. Азії, Австралії, о-вів Тихого океану. Обстоював ідеї видової єдності й взаємної спорідненості рас людини, спільності здібностей архаїчних і сучасних народів. Вивчення укр. народу, як окремої, неповторної антропологічної та етнографічної цілості здійснив з початку 1870-х рр. Вовк. Змушений після Емського указу залишити Україну, він засвоює антропологічні здобутки європейських учених, студіює в "Антропологічній школі" та інших наукових закладах Парижа, стає тут членом Археологічного та Історичного тов-в та Тов-ва народних переказів. Був редактором ж. "Антропологія" (паризьке видання франц. мовою) та "Матеріалів до українсько-руської етнології", що виходив у Львові за ініціативою Франка. Підсумкову працю вченого "Студії з української етнографії та антропології" вперше видано у Празі 1928 р.

ОБ'ЄКТНА МОВА/МЕТАМОВА - парні категорії, що позначають: 1) мову, засобами якої описують деяку предметну (позамовну) дійсність (предметна, або об'єктна, мова (ОМ), мова-об'єкт); 2) мову, засобами якої досліджують і описують ОМ. У такому випадку метамова (ММ) буде ОМ для метаметамови (МММ) В. исловлювання належить до ОМ, якщо і тільки якщо в ньому йдеться про позамовну для даної мови дійсність (напр., "Сократ - філософ"). Висловлювання належить до ММ, якщо і тільки якщо в ньому йдеться про вирази ОМ (напр., слово "Сократ" складається з шести літер") Я. кщо деяка ОМ становить предмет аналізу, то ММ буде засобом його здійснення, тобто мовою, в якій і за допомогою якої здійснюють аналіз ОМ. Напр., у ситуації пояснення специфіки правил граматики англ. мови - англ. мова буде ОМ, а укр. мова (мова відповідних пояснень) може бути ММ, хоча дослідження будьякої мови можна здійснювати, не обов'язково користуючись іншою мовою (пояснення граматичних правил укр. мови можна здійснювати, користуючись укр. мовою). Мови, в яких відсутнє чітке розмежування між ОМ і ММ, називають, згідно з Тарським, семантично замкненими. Такі мови включають, окрім своїх власних висловлювань, ще й імена цих висловлювань (напр., "Сократ - мудрий" - розповідне речення), а також висловлювання щодо істинності/хибності сформульованих у цій мові тверджень, що може призводити до т. зв. семантичних парадоксів (напр., "Я кажу неправду"). Природні мови є семантично замкненими (і про позамовну дійсність, і про саму мову говоримо, користуючись якоюсь однією і тією самою природною мовою), на відміну від формалізованих мов сучасної логіки, що є семантично незамкненими - з огляду на їхню специфічну структурну будову: чітке і свідоме розшарування двох рівнів: ОМ і ММ. Така специфіка допомагає, зокрема, уникнути семантичних парадоксів (див. формалізована мова, парадокс, Тарський).

Гартман, Едуард (1842, Берлін - 1896) - нім. філософ, засновник філософії позасвідомого. Основою всього існуючого Г. вважав позасвідоме духовне начало, універсальний осередок логічного і нелогічного. В обґрунтуванні цієї ідеї спирався на синтез філософських систем Гегеля і Шопенгауера, панлогізму і волюнтаризму, а також на уявлення про несвідоме Шеллінга. Певний вплив на нього мала також еволюційна теорія Дарвіна. Якщо існують у світі такі явища, які непояснювані з самих лише матеріальних причин і можливі лише як дії духовного начала (волі, що уявляє), і якщо, з іншого боку, в цих явищах відсутній індивідуально-свідомий чинник (тобто воля і уявлення окремих осіб), то, на думку Г., необхідно визнати ці явища діями певної універсальної волі, яка уявляє і знаходиться за межами індивідуальної свідомості. Це і є несвідоме. Відчуваючи незадовільність цього чисто негативного визначення (можна застосувати і до каменю, і до абсолютного начала світу), Г. припускає його заміну терміном "позасвідоме". Несвідоме постає у Г. як всеохоплююча одинична істота, яка є всім існуючим; воно абсолютно неподільне, і всі множинні явища реального світу є лише дії і сукупності дій всеєдиної істоти. Якщо спочатку Г. визначає несвідоме як безумовну єдність волі і уявлення (ідеї), то в дослідженні розвитку світу він не лише відокремлює і протиставляє їх, а й тлумачить як чоловіче і жіноче начала В. оля сама по собі має лише силу реальності, але сліпа і нерозумна; ідея ж, хоч світла і розумна, але абсолютно безсила, позбавлена будь-якої активності. Спочатку обидва ці начала знаходилися у стані чистої потенції (небуття), але потім воля перейшла з потенції в акт і долучила до нього пасивну ідею. Дійсне буття, яке покладається волею як нерозумним началом, саме є нерозумним і неминуче терпить біди і страждання. Розумна ідея негативно ставиться до такого буття, але не може нічого вдіяти через свою пасивність. Та завдяки свідомості вона звільняється від світової волі і створює всьому існуючому можливість свідомого заперечення життєвого хотіння і повернення знову до стану чистої потенції А. налізуючи проблематику феноменології моральної свідомості, Г. вважав, що емпіричні факти виявлення моральної свідомості мають передувати моральним принципам. Він був одним із тих, хто вперше застосував термін "аксіологія" у царині філософського аналізу проблеми цінностей.

[br]

Осн. тв.: "Філософія позасвідомого". В З т. (1869); "Феноменологія моральної свідомості" (1879); "Теорія категорій" (1898)та ін.

ЕЛІТА ( від лат. eligo - вибираю) - група осіб, яка займає провідне або керівне становище у будь-якій галузі людської діяльності: політичній, економічній, військовій, науковій, управлінській, культурній, інтелектуальній, спортивній тощо. Хоч зародки елітарних концепцій можна знайти ще в Конфуція чи Платона, але засновниками сучасних теорій Е. стали італ. політичні мисленики Моска (1858 - 1941) та Парето (1848 - 1923); послідовником Моски став Міхельс (1876 - 1936). Концепції Е. з'явилися, по-перше, внаслідок критики представницької демократії (як прихованої форми домінування різного роду Е.) і, по-друге, класової марксистської теорії, яка виправдовувала тезу про керівну роль окремих груп (партійних верхівок та лідерів) І. дейну основу елітарних концепцій становить консервативна соціальна філософія: будь-який суспільний лад ґрунтується на суспільній ієрархії, на вертикально організованих структурах. На вершині цих структур знаходяться охоронці цінностей даної культури, організатори, творчі особистості, а на нижчих щаблях - виконавці, що здатні успішно діяти, коли визначено мету і загальний напрям руху. Вся складність політичної дії полягає у мудрому поєднанні оновлення зі збереженням. Необхідність успадковувати досвід, нагромаджувати елементи культури та цивілізованості потребує такого оновлення чи заміни Е. (циркуляції Е.), які б не були руйнівними для успадкування того, що має бути збереженим. Цей консервативний підтекст концепцій Е. стоїть в опозиції як до просвітницької спадщини лібералізму та соціал-демократизму (з перебільшеним наголошуванням на соціальному проектуванні), так і до комунізму та фашизму В. ідповідно до вихідної концептуальної позиції та необхідності пристосувати термін "Е." до конкретних обставин філософи, соціологи та політологи обирають різні ознаки, якими мають володіти люди, що, з їх точки зору, складають Е.: культурні та моральні характеристики, творчі та організаційні здібності, сила волі, твердість віри тощо. Оскільки реально існуючі Е. тільки до певної міри відповідають тим вимогам, на основі яких має здійснюватися їхнє формування, то утворюється більша чи менша розбіжність між нормативним та емпіричним складниками цього поняття. Найважливішим є поділ всіх концепцій Е. на нормативні (ціннісні) та функціональні. Перші ґрунтуються на тому, що Е. має бути носієм вищого рівня культури та цивілізованості, творцем та охоронцем таких цінностей, як свобода, справедливість, правовий порядок (стабільність), культурна самобутність (нації), добробут тощо. Другі успадковують політичний реалізм Мак'явеллі і визначають Е. як будь-яку керівну меншину (без включення у це поняття ціннісних ознак). Оскільки ця тенденція наявна у засновників теорії Е., то їх іноді називають мак'явеллістами (що може призводити до непорозумінь). Перша тенденція виразно репрезентована в Ортеги-і-Гассета ("Повстання мас"). Нехтування ціннісними критеріями руйнує концепт Е., бо відкриває можливість вважати Е. будьяку групу, яка будь-якими засобами здобуває та утримує керівне становище. Якщо певна керівна група виходить у своїх діях із суто групових (класових), кланових інтересів (приховуючи цей факт за допомогою риторики), то є підстави вважати цю групу псевдо- чи квазі-Е. Причини виникнення псевдоеліти можуть бути політичні (напр., бюрократичний корпоративізм "номенклатури" у комуністичних режимах та його збереження і модифікація у сучасних незалежних посткомуністичних державах), економічні, психологічні тощо. Психологічні пов'язані з інерцією стереотипів у мисленні й поведінці ("старіння" Е.) та відсутністю ефективно діючих механізмів її оновлення (напр., люди, що свого часу зробили важливий внесок у певну галузь діяльності, можуть використовувати колишні заслуги для збереження свого керівного становища). Виникає проблема "відкритості-закритості" Е. з домінантою у її вирішенні на "закритості". Важливими видами Е. у сучасних суспільствах є професійні Е., зокрема у галузі науки. У наукових спільнотах основними критеріями Приналежності до Е. є високий рівень професійності та моральної й загальної культури (в т.ч. дотримання норм професійної етики); про наукову Е. можна говорити тільки у тому разі, якщо керівні особи (які визначають стратегію наукових досліджень та організовують наукове життя) відповідають цим критеріям. Ціннісне поняття Е. перестає бути продуктивним, якщо його (як деяку регулятивну ідею) не співвідносять із тим, хто, з яких причин і якими засобами у даному суспільному середовищі досягає керівного становища. Без дослідження особливостей даного суспільного середовища постулювання ціннісних критеріїв Е. приречене залишатися добрим побажанням. Різні концепції Е. можуть стати об'єктом критики з огляду на те, що їх можуть використовувати як ідеологію, яка має антидемократичне спрямування. Визнання ієрархічності соціального життя і природності існування Е. створює підстави для виправдання бюрократизації як тенденції суспільного життя. Зокрема, функціональна концепція Е. відносно легко стає основою ідеології, з допомогою якої ті чи ті суспільні групи утверджують своє керівне становище (т. зв. "елітизм"): відкидаючи ціннісну концепцію Е. як ідеалістичну і проповідуючи політичний реалізм, окремі індивіди та групи індивідів легко скочуються в політиці до цинізму. Політична історія України свідчить, що в умовах бездержавності вкрай утрудненим є формування не тільки політичної, а й культурної Е. За таких умов не існує прошарків, які б успадковували один від іншого завдання збереження і творення культури, нації, держави. На це явище вказує, зокрема, Лисяк-Рудницький. Воно є характерним для тих народів Сх. та Пд. Європи, які входили до складу імперій. На ролі Е. у збереженні та творенні культури, нації та держави наголошували Липинський та Донцов. Оскільки вони репрезентували різні політичні ідеології (перший - консерватизм, другий - націоналізм), то відповідно відрізнявся їхній підхід до проблеми Е.

КОМІЧНЕ ( від грецьк. κομικόζ - смішний) - метакатегорія естетики, яка відображає конфлікт суспільно значимої форми в поведінці і діях людини з нікчемністю соціального і морального змісту цієї дії, що не загрожує суспільним цінностям і долається через сміх. Предметом К. є, як правило, несуттєві, хибні або уявні цінності, нікчемність яких усвідомлюється в процесі розв'язання комічного конфлікту. К. передбачає розвинуте почуття гумору, яке вважається інтелектуальним почуттям і свідчить про гнучкість розуму. К. є продуктом розвинутої людської культури, здатністю поглянути на себе збоку, піднятися над буденністю. К., як і трагічне, пов'язане із свободою людини, впевненістю її в безумовній можливості піднятися над собою, над власними інтересами. Гегель вважав, що загальне підґрунтя К. - це світ, в якому людина як суб'єкт зробила себе повним господарем того, що є значущим для неї; це світ, цілі якого руйнують самі себе своєю несуттєвістю. Суперечність між значущістю форми і нікчемністю змісту, що вгадується критично спрямованим розумом, створює комічність колізії. Почуття гумору, як і будь-яке інше естетичне почуття, не дається людині від народження, воно розвивається разом із особистістю і стає показником динамічної пружності людського розуму і фантазії. За визначенням Канта, гумор у позитивному» значенні є здатність, талант людини без усяких на те підстав набувати доброго настрою (коли про все судять не так, як звичайно, а навіть навпаки, проте дотримуючись певних принципів розуму) М. аркс пов'язує К., як і трагічне, з діалектикою історичного процесу, де К. характеризує певні фазиси світової історії. Якщо причиною трагічного є незнання, помилка, то головним джерелом К. є облуда, свідоме чи несвідоме наслідування дійсно героїчних зразків З. відси виникає самопародія, театралізація, переодягання в історичні костюми. К. найчастіше пов'язується із ситуацією, коли самі по собі незначнії неважливі цілі здійснюються з надто поважним виглядом та зі значними приготуваннями. Але якщо людина і не досягає в цьому випадку своєї мети, то нічого й не втрачає, позаяк вона бажала чогось справді незначного, що не впливає на її життя. Комічною є ситуація, коли індивід бере на себе вирішення якихось надзвичайних завдань, але абсолютно не здатний до цього. Комічні ситуації створюються і через випадкові обставини, збіг протилежних інтересів і характерів С. міх є необхідним елементом К., завдяки якому відбувається розв'язання самої колізії, а водночас і душевна розрядка глядача, слухача, читача від напруги співпереживання. Джерело К. - це не тільки підміна змісту, значення, а й порушення міри, створення ілюзії. Тому сміх супроводжує викриття нікчемності, що претендує на якусь значущість, сміх зміцнює гідність людини. К. є різноманітним, має різні ступені і форми вираження, такі, зокрема, як гумор, іронія, сатира, сарказм. Усі вони є знаряддям подолання вад у людині та в соціальних процесах, руйнації хибних ілюзій людини про себе, засобом ствердження ідеалу через заперечення старого, того, що віджило.

eng: fundament analyses

deu: fundamentale Aktienanalyse f

набір аналітичних прийомів і методів, які використовуються при оцінці доцільності інвестиційних вкладень у ті чи інші акції (інші види корпоративних прав) і базуються на дослідженні ряду кількісних та якісних чинників, які характеризують фінансово-господарську діяльність емітента; ринковий курс акцій визначається їх внутрішньою вартістю. Якщо ця вартість є вищою за ринкову ціну, то курс акцій є заниженим, а отже, в них можна вкладати кошти; навпаки, якщо внутрішня вартість акцій є нижчою за ринкову, то їх курс є завищеним, а отже, інвестиції в такі корпоративні права робити не слід.

Вайтгед, Алфред Норт (1861, Ремсгейт - 1947) - англ. філософ, логік, математик, засновник логіцистичної школи у філософії математики. Навчався у Кембриджі (Триніті Коледж). Член Королівського наукового тов-ва (від 1903 р.), куди був запрошений завдяки розробкам у галузі загальної алгебри. Результатом десятилітньої співпраці В. з його студентом Расселом було фундаментальне дослідження основ математики й математичної логіки. У 1924 - 1947 рр. В. - проф. філософії Гарвардського ун-ту (США), займається переважно філософською метафізикою. Виокремлюють три періоди у творчості В.: перший період присвячений проблемам логіки й математики, другий - проблемам філософи науки, третій - онтологічному обґрунтуванню філософії науки на засадах розробленої ним філософської метафізики. Спираючись на синтез пізнавальних принципів різноманітних наук, В. створив власну організмічну теорію, або "філософію організму". Згідно з нею, суб'єкт і об'єкт нерозривно пов'язані одне з одним і з Всесвітом в органічній єдності. З одного боку, цей органіцизм заперечує "просту локалізацію" окремих наук, яка ґрунтується на переконанні про "незалежну індивідуальність кожного шматка матерії". Найбільш очевидно ця локалізація здійснювалась класичною фізикою з її механіцизмом та застосуванням абстракцій абсолютного простору і часу. З іншого боку, метафізичному атомізмові В. протиставляє концепцію "актуальних сутностей", невіддільну від доктрини внутрішніх відношень З. гідно з останньою, члени відношення і самі відношення в конкретному факті завжди взаємно пов'язані. У "філософії організму" В. певною мірою наявний синтез платонівсько-аристотелівської традиції (універсалізм "вічних об'єктів") та класичного англ. емпіризму ("досвід" і "відчуття" як атрибути суб'єктивності). "Філософія організму" спирається на ряд засадничих принципів. "Онтологічний принцип" виражає нередукованість факту до поняття дійсності - до того, що завжди має характер об'єкта, або мислимого буття. "Принцип процесу" вказує на те, що реальність є становленням. "Принцип відносності" - на те, що будьяка об'єктивність є можливістю для становлення, перетворення можливості у дійсність. "Реформований суб'єктивістський принцип" розкриває природу становлення як суб'єктивної єдності, яка вбирає у себе об'єктивну даність. Цей акт асимілізації об'єктивних даних і "стягування" їх у суб'єктивну єдність "досвіду" позначається спеціальним терміном - "охоплення", синонімом якого часто виступає "відчуття". Останнє може бути двох типів - "фізичне", якщо його об'єктом є стійкий елемент дійсності, або "концептуальне", якщо воно спрямоване на "вічні об'єкти". "Вічні об'єкти", подібно до "категорій існування", згідно з В., є формами визначеності досвіду. Вони поєднують як потенційність просторової протяжності, так і довічну природу Бога. У Всесвіті існує невпинне прагнення до інтенсифікації відчуттів і творчого самоздійснення, і Бог є його найвищим джерелом. Процес суб'єктивного становлення безперервний і нескінченний: кожна актуальна подія є не лише переходом від можливості до дійсності, а й переходом від дійсності до можливості. Тривалість процесу становлення забезпечується спадкоємністю "вічних об'єктів", які переходять від однієї суб'єктивної єдності до іншої та створюють структурну визначеність, необхідну для науки.

[br]

Осн. тв.: "Principia mathematica", у співавт. У 3 т. (1910); "Поняттяприроди" (1920); "Наука і сучасний світ" (1926); "Процес і реальність. Нариси з космології" (1929); "Пригоди ідей" (1933) та ін.

ВІДЧАЙ - поняття філософії екзистенціалізму, що окреслює екзистенційну ситуацію граничного буття, в якій людина переживає абсолютну неможливість подальшого існування у звичному буттєвому просторі. К'єркегор розрізняє два вияви В.: пристрасне бажання не бути собою та пристрасне бажання бути собою. Ця контраверза породжує суперечність і, розв'язуючись, може конституювати ще один фундаментальний вияв В. - нагальне прагнення вийти за свої межі, стати іншим. Якщо перший вид В. може призвести до самогубства людини, а другий, витіснений у підсвідоме, повернути до буденного буття, то третій виводить людину у принципово новий буттєвий простір метаграничного буття, в якому відбувається розв'язання колізій і буденного, і граничного буття в екзистенційному просторі толерантності і любові. Людина, яка потрапила в екзистенційний простір В., стає майже нечутливою до жаху: В. є метаморфозою і туги, і жаху А. ле якщо туга й жах замикають людину в собі, то В. розгортає перед нею світ. В. - це стан граничної самотності та безвиході. Самотність, породжена В., концентрує в собі безутішність та безвихідь і, переповнившись ними, стає безкінечно тяжкою, заповнюючи все існування. Однак граничний тягар самотності-відчаю разом з тим звільняє особистість від буденних стереотипів світогляду і надає йому таку цілісність, яка прокладає шлях до звільнення від самотності-нудьги, самотності-туги й самотності-жаху С. амотність В. парадоксальним чином розкривається світові, і у такій екзистенційній ситуації людина бачить вихід з абсолютної безвиході.

ДИСКУРС ( від лат. discursus - бесіда, розмова) - 1) Д. в логіці - це міркування, тобто послідовність логічних ланок, кожна з яких залежить від попередньої і зумовлює наступну. 2) Д. - у новоєвропейській метафізиці - це вид пізнання, опосередкованого універсумом апріорних форм чуттєвості і розуму. Д. тут протиставляється інтелектуальній інтуїції, тобто безпосередньому умоспостереженню істини. 3) Д. - у сучасній філософії - це "розмова", "бесіда", "мовне спілкування", "мовленнєва практика" будьякої спільноти, яка опосередкована універсумом лінгвістичних знаків, соціальних інститутів, культурних символів. В Д. не завжди переважає порядок, цілеспрямованість, регламентованість поведінки його учасників. Д. можливі навіть тоді, коли полярно орієнтовані співучасники, які стикаються і протиборствують в них, відкидають будь-які загальнообов'язкові дисциплінарні правила поведінки, що уніфікують їх. Принцип сумірності не обов'язковий для мультиверсума різноманітних Д. Відмова від принципу сумірності характерна не тільки для сучасних постмодерністів, а й для таких антифундаменталістів, як Дьюї, Вітгенштайн, Куайн, Селларс, Девідсон. Всі вони розглядають пошук сумірності Д. як утопічний проект. Д. є нормальним, якщо він провадиться всередині прийнятого набору угод, які дозволяють відповісти на такі питання: 1) Що належить вважати релевантним у відношенні до справи? 2) Що означає відповісти на питання, яке обговорюється в дискурсі? 3) Що належить визнавати як задовільне заперечення, аргумент, довід тощо? Д. вважається аномальним, якщо його співучасники або взагалі відмовляються прийняти згаданий вище набір угод, або вони незнайомі з раніше прийнятим набором конвенцій. Результатом аномального Д. може бути будь-що - від нісенітниці до інтелектуальної революції. На відміну від метафізики Модерну, філософський постмодерн не визнає нормальні Д. як більш привілейовані, ніж аномальні. Д. можуть бути або формалізованими, або неформалізованими. В обох випадках в них здійснюється діалог (полілог) багатьох співучасників, серед яких можуть бути і носії штучного інтелекту (комп'ютери, комп'ютерні мережі тощо). В процесі розгортання Д. відбувається не тільки установлення міжсуб'єктних зв'язків сторін, які діалогізують, а й розхитування, розмивання, стирання того, що їх розмежовує. Власне тому постмодерністи розглядають відкриті (аномальні) Д. як способи здійснення деконструктивних процесів. В добу постмодерну поняття Д. стають повсюдно вживаними. Проникаючи в усі сфери культури (мистецтва, науки, політики тощо), демонструючи свою плідність у вирішенні розмаїтих філософських проблем, вони створюють підставу для становлення особливої течії в філософському постмодерні - дискурс-аналізу.

Коген, Герман (1842, Косвіг, Анхальт - 1918) - нім. філософ. Засновник Марбурзької школи неокантпіанства. Проф. філософії Марбурзького ун-ту; у 1912 р. вийшов у відставку і переїхав до Берліна І. сторичне значення філософської школи, створеної К. та його учнями, полягає у спробі закласти основи філософської системи, яка б спиралася на ідеї гносеології Канта. Перший період наукової діяльності К. пов'язаний з інтерпретацією головних критичних трактатів Канта; другий - з розробкою власної філософської системи. У працях другого періоду відчувається вплив Канта, Маймона, Фіхте, Гегеля. Переосмислення філософії Канта К. пов'язує з виключенням з неї дуалізму "речей у собі" і свідомості, а також елементів матеріалізму О. сновним для філософії є питання про логічні засади понять математики, природознавства й етики. Тому найважливіше у філософії - "логіка чистого пізнання", мета якої - обґрунтування системи філософії. Філософія має бути не лише науковою за методом, а й за предметом. Теза про "іманентність буття свідомості" зближує Марбурзьку школу неокантіанства з школою "іманентів" (Шуппе), емпіріокритицизмом, а також з феноменологією Гуссерля. Центральним поняттям учення К. про математику є поняття безконечно малої величини, тому й метод він розглядає як метод обчислення безконечно малих величин. Оскільки реальність предмет отримує лише у числі, то в такий спосіб у межах філософії К. і на основі кантівської гносеології відроджується своєрідний піфагореїзм. Проте якщо в античному піфагореїзмі число розглядалось як онтологічна одиниця буття, монада, то для К. число - передусім методологічне поняття. Когенова концепція числа набуває рис функціоналізму. Звідси - акцент на відносності й релятивізмі. За К., істина релятивна, вона не є скарб, а лише процес його пошуку. Якщо логіка "чистого пізнання" орієнтується на математику, то "етика чистої волі" - на вчення про право і державу. Етика К. тяжіє до обґрунтування "етичного соціалізму". Подібно до того, як логіка встановлює категорії для наук про природу через математику, так і етика визначає результативні ідеї для наук про культуру через юриспруденцію. В людині чільним є статус юридичної особи. Держава - етичне поняття культури, мета історичного розвитку. Єдність держави гарантує лише ідея. З цієї точки зору, соціалізм - це ідея, рух до здійснення якої не має завершення. Вічність - головне поняття теорії соціалізму К.: в безконечному і вічному прогресі соціалізм є безконечно далекою метою, ілюзорною ідеєю. Більше того, етичні ідеали можуть бути можливою дійсністю лише за умови існування Бога, який, за К., також лише "методичне поняття".

[br]

Осн. тв.: "Кантова теорія досвіду" (1871); "Кантове обґрунтування естетики" (1884); "Система філософи". У 3 т.: "Логіка чистого знання" (1902); "Етика чистої волі" (1904); "Естетика чистого чуття" (1911).

МЕТОДОЛОГІЯ НАУКИ - один з основних розділів методології; складна і структурована самостійна теоретична дисципліна, яка вивчає весь комплекс явищ, що відносяться до інструментальної сфери науки та наукової діяльності, їх осмислення та функціювання. М.н. досліджує сукупність пізнавальних засобів, що застосовуються в науці, об'єктивні характеристики та властивості науки і наукової праці, які відіграють істотну роль в отриманні об'єктивно істинних наукових знань, а також нагромаджені емпіричні уявлення про них. На цій основі М.н. виробляє принципи, норми, правила, які організують і спрямовують пізнавальну діяльність на досягнення нових наукових результатів. Важливо відрізнити М.н. від методологічної свідомості дослідників. Якщо методологічна свідомість являє собою сукупність уявлень вчених про мету, стандарти та критерії науковості, якими вони керуються і які складаються безпосередньо в науковій практиці; якщо вона є системою різного рівня і глибини уявлень про те, що і як роблять чи мають робити вчені, пізнаючи реальний світ, то М.н. являє собою концептуальну обробку методологічної свідомості, засобів та результатів конкретних наук, застосовуючи для цього інструментарій, вироблений філософією, математикою, логікою, психологією, семіотикою тощо. Вона є систематичною концептуальною реконструкцією методологічної свідомості на основі базових принципів, які відбивають наукову практику в її закономірностях і необхідних формах. М.н. вивчає закономірний і оптимальний зв'язок наукового результату і засобів його досягнення, з'ясовує сутність пізнавального інструментарію і межі його продуктивного застосування, ефективність та відповідність задачі, що має бути розв'язана, визначає його порівняльну пізнавальну цінність. Оскільки деякі способи та прийоми отримання нових знань використовуються стихійно, неусвідомлено, а тому неявно, то М.н. не обмежується розглядом лише методологічної свідомості, а піддає методологічному аналізові результативну сферу науки - наукове знання, в якому згасла наукова діяльність і в якому відбиті не тільки об'єкт, а й спосіб його пізнання. Тому сучасна М.н. вивчає широке поле наукового знання, його структуру, організацію, різноманітні моделі, форми систематизації та об'єктивної репрезентації. Методологічні дослідження охоплюють динаміку та розвиток наукового знання, його історичні, логічні та функціональні типи, форми спадкоємності, концептуальні та формальні реконструкції відповідно до критеріїв наукової раціональності, здійснюють аналіз мови науки, аналізують на всіх рівнях понятійний каркас науки та її окремих дисциплін, з'ясовують засади розгортання наукового знання в систему і виробляють загальні принципи його обґрунтування, формулюють стандарти раціональності теоретичних побудов. Особливу цікавість для М.н. становлять наукові теорії, їх виникнення, будова, розвиток, процеси реконструкції та формалізації, відношення до реальності та інших форм знання. Методологічному аналізові піддаються проблеми істинності тверджень теорії та їх раціонального доказу, характеру вихідних положень та правомірності базових абстракцій, прийнятності онтологічних допущень та об'єктивних інтерпретацій тощо. Тут проблеми М.н. тісно переплітаються з проблемами гносеології, філософії науки і логіки науки. На відміну від них, М.н. зосереджує свою увагу на тих аспектах науки і наукового знання, які можуть бути трансформовані в засоби посилення пізнавальних здатностей суб'єкта, піднесення оптимізації та ефективності наукової праці. М.н. має на меті розробити нормативи, схеми та парадигми, скласти приписи та своєрідні рецепти для наукового мислення та дослідження. Тому в прикладному аспекті М.н. є нормативною дисципліною. Тут відбувається зворотний вплив М.н. на методологічну свідомість. Методологічне знання та методологічні конструкції, сформовані М.н., стають тільки тоді працюючими, коли вони включаються в пізнавальний процес через їх засвоєння дослідником і перетворення їх у факти методологічної свідомості. Це є окремий випадок взаємодії теорії і практики С. пектр застосування методологічного знання досить широкий - від створення методик розв'язання окремих дослідницьких задач до розробки крупномасштабних наукових проектів і програм, що визначають стратегію розвитку науки на довгостроковий період. Необхідність у методологічному дослідженні з'являється тоді, коли в науці складається ситуація вибору, для здійснення якого наявний теоретичний та емпіричний матеріал є недостатнім. Тоді виникає потреба звернутися до нагромадженого наукового досвіду і його узагальнень. Сучасна М.н. являє собою достатньо розгалужену систему наукового знання, що містить у собі як філософські, так і спеціальнонаукові аспекти. Виділяють міждисциплінарні методологічні системи, які покликані розробляти загальнонауковий концептуальний і інструментальний апарат для розв'язання споріднених проблем в багатьох природничих та соціогуманітарних науках. У сучасній науці найбільш розвиненими серед них і в свою чергу внутрішньоструктурованими є методологія дедуктивних наук, системно-структурна методологія, методологія обґрунтування, еволюційна методологія, антропна методологія тощо; вони знайшли широке застосування в практиці наукових досліджень. М.н. виділилась в самостійну дисципліну в кінці XIX ст., коли центром методологічного дослідження стала наукова теорія. Вагомий внесок в розвиток М.н. зробили Франк, Рассел, Вайтгед, представники Віденського гуртка, Карнап, Тарський, Гільберт, Брауер, Лакатос, Кун, Фоєрабенд, Поппер та ін. Зараз обґрунтовується думка про необхідність альтернативного підходу в М.н. На відміну від попереднього, стандартного підходу, який розглядає наукове знання переважно у вигляді системи взаємопов'язаних мовних виразів, новий намагається здійснити методологічний аналіз неформальних структур та утворень, що стоять за мовними виразами.

НАЦІОНАЛІЗМ - спрямування політичної думки, політична ідеологія та політична практика, в центрі уваги яких знаходиться нація як ідея (або поняття) та як цінність. Різновиди Н. (типологія Н.) залежать передусім від того, як розуміють націю та її формування. Оскільки формування та утвердження нації здійснюється в конкретних суспільно-історичних обставинах, то різноманітність форм Н. є наслідком пристосування до цих обставин. В дослідженні Н. важливим є питання про співвідношення Н. з іншими напрямами політичної думки та відповідними політичними ідеологіями. Н. - як певний напрям політичної думки (певне коло ідей та проблем), як політична ідеологія та політична практика - не виступав на Заході до кін. XIX ст. в ролі окремої політичної ідеології, а був складником лібералізму, консерватизму, соціал-демократизму (у XX ст. став складником комунізму). У міру дедалі чіткішого усвідомлення цими ідеологіями своїх принципів вони почали піддавати Н. критиці, що, зрештою, теж допомогло встановити відмінність між Н. та цими (іншими) ідеологіями. Іноді ідуть шляхом спрощених формулювань, стверджуючи, що Н. - це національний егоїзм, абсолютизація інтересів своєї нації за рахунок інтересів інших націй. Але такі формулювання не враховують того, що Н. може виступати і як рух за звільнення, і як виправдання певних форм насильства та гноблення (у цьому він не відрізняється від лібералізму, консерватизму, соціалізму та комунізму). Внаслідок великої різноманітності форм Н. часто твердять, що потрібно говорити не про Н. як щось єдине, а тільки про різні Н. Все ж очевидно, що попри всю різноманітність форм Н., вони містять в собі і спільні елементи. Шляхом порівняння встановлюють деякі спільні та відмінні елементи в різних версіях Н. та пропонують різного роду типології Н. Під кутом зору міжнаціональних взаємин існує поділ на експансіоністські Н. (переважно державних націй) та захисні Н. (переважно недержавних націй). В залежності від того, держава чи культура є найважливішою цінністю в Н., розрізняють політичний та культурний Н. (культурний Н. переважно розуміє державу не як самоціль, а як засіб утвердження самобутньої культури). Під кутом зору того як Н. мислить співвідношення особи та нації, розрізняють ліберальний (демократичний) Н. та інтегральний (тоталітарний) Н. Політичний рух етнічних груп та національних меншин за розширення своїх прав (іноді аж до здобуття територіальної автономії чи незалежності) позначають як "етнічний Н." або "етнорегіоналізм". Термін "етнічний Н." іноді застосовують також до державницького Н., якщо його основою є певна національна більшість ("корінний етнос", "титульна нація") та якщо він надмірно наголошує елементи своєї етнічної культури як основи громадянської консолідації. Але щодо західних націй, у бутті яких етнічний чинник відіграє традиційно важливу роль (мова, історичні традиції, політична символіка тощо), то цей термін зазвичай не застосовують, оскільки припускають, що в бутті цих націй провідну роль відіграють політико-правові засоби - т. зв. "громадянський Н."

НЕСУПЕРЕЧНІСТЬ - властивість системи висловлювань, яка полягає в тому, що з неї не виводиться протиріччя. Формальною ознакою Н. системи висловлювань є те, що кожне висловлювання цієї системи можна довести її засобами. Для тих систем, які містять у собі операцію заперечення, Н. виражається твердженням відсутності в системі такого висловлювання, що доведеним є як саме це висловлювання, так і його заперечення. Вимога Н. є обов'язковою для наукових теорій. Вони не повинні одночасно містити в собі доведення чогось і його спростування. Одним із засобів доведення Н. формальної системи є побудова для неї певної моделі: формальна система є несуперечливою, якщо існує модель, у якій є істинними всі теореми цієї системи. Особливе значення має Н. множини висловлювань, яка розглядається як засновки для виводу. Множина висловлювань є несуперечливою, якщо існує для неї принаймні одна модель (істинна інтерпретація для всіх її висловлювань). Формальні системи можуть містити в собі протиріччя. В т. зв. паранесуперечливих логіках вивчаються засоби побудови числень, в яких із протиріччя не виводиться будь-яке висловлювання.

ФУНДАМЕНТАЛІЗМ - у найзагальнішому значенні - це переконання, що існує деяка тверда основа, на якій має ґрунтуватися розуміння реальності, істини, добра, Бога. Відповідно можна говорити про різновиди Ф. - метафізичний, епістемологічний (пізнавальний), етичний, культурний (цивілізаційний, національний), релігійний. У філософії переконаність в існуванні деякої незмінної основи реальності, істини та моралі виявляється у визнанні того, що розум здатний сформулювати єдиноправильні критерії, на основі яких ми можемо відрізнити реальність від видимості (ілюзії), істину від хиби, добро від зла О. скільки в даному разі визнають, що існують деякі абсолютні критерії реальності, істини, моралі (абсолютні цінності), то замість терміна "Ф." іноді застосовують слово "абсолютизм". У середземно-європейській філософській традиції філософський Ф. з'явився як протидія релятивізму - погляду, за яким різниця між реальним і видимим (тим, що тільки здається реальним), істиною і хибою, добром і злом відносна. Відносність критеріїв реальності, істини, добра позначають терміном "релятивізм". У Давній Греції речниками релятивізму були софісти. Платон вбачав своє завдання у тому, щоб протидіяти релятивізму, тому його філософія і послугувала одним із найважливіших джерел філософського Ф. у середземно-європейській філософській традиції (яка в XX ст. стала об'єктом критики Гайдеггера). Продовженням цієї платонівської традиції була епоха Просвітництва з її вірою у здатність розуму знайти надійні критерії для розрізнення реального і нереального, істини та хиби, добра та зла. Якщо Платон і Декарт подають версію раціоналістичного Ф., то британські емпірики стали засновниками емпіричного Ф., продовження якого маємо у позитивізмі та логічному позитивізмі. Абсолютизм в етиці знайшов підтримку з боку феноменології (Шелер). У друг. пол. XX ст. філософський Ф. зазнав серйозної критики з боку філософського постмодернізму (Деррида, Дельоз, Фуко, Рорті та ін.), але крайні версії постмодернізму поновили стару загрозу - загрозу релятивізму. Тому значна група сучасних філософів прагне вибрати середню позицію між Ф. і релятивізмом (Бернстейн та ін.). Іноді термін "Ф." застосовують для позначення культурного релятивізму; говорять, напр., не тільки про релігійний Ф., а про культурний, національний і т.п. У такому разі суть культурного (цивілізаційного, етнічного, національного) Ф. полягає в тому, що із правильного твердження про те, що різні світорозуміння і цінності (моральні, політичні, правові) закорінені в культурній самобутності етносів, націй, цивілізацій та епох, роблять висновок про виняткову унікальність різних культур та їхню неспівмірність. Таким чином, з культурного Ф. випливає релятивізм: якщо наше розуміння реальності, істини, добра є наслідком певних культурних традицій, то воно радикально різне у різних культурах, і кожна з цих культур може претендувати на єдино вірне світорозуміння. Ф., отже, знаходиться в опозиції до універсалізму, а не до релятивізму. Одним із різновидів цього культурного релятивізму є т. зв. лінгвістичний релятивізм, суть якого полягає в тому, що семантика різних мов фактично є неспівмірною (звідси теза про принципову неможливість адекватного перекладу текстів). Негативні суспільні наслідки культурного Ф. (релятивізму) полягають у тому, що з нього слідує неможливість взаєморозуміння між етносами, націями, цивілізаціями, а отже, визнається, що способом їхнього співіснування є конкуренція, напруга і конфлікт. Складність взаємин між культурним Ф. і універсалізмом полягає в тому, що універсалізм (утвердження загальнолюдських цінностей) здатний сам приховувати культурний Ф. - намагання мислити цінності саме своєї цивілізації чи нації як універсальні. Такий універсалізм, отже, не схильний поважати культурну різноманітність світу, культурну самобутність інших цивілізацій та націй; навпаки, він прагне нав'язувати свої цінності та способи життя іншим культурам. Саме з цим пов'язана критика європоцентризму та культурних аспектів ідеології глобалізму. Так само за критикою національного Ф. (який часто змішують з націоналізмом або національним егоїзмом) може приховуватися стратегія ослаблення поцінування національної самобутності якоїсь нації, аби (в умовах конкуренції культур) в такий спосіб сприяти культурній експансії іншої нації. У такому разі т. зв. "інтернаціоналізм" (або "справжній універсалізм", чи космополітизм) насправді сам є прихованою формою національного Ф. Саме таке спрямування мала критика укр. націоналізму ("буржуазного націоналізму") в СРСР; в оновлених формах И здійснюють також в сучасній Україні. Більшість сучасних філософів не приймають апі радикальних форм універсалізму (з їхньою зневагою до самобутніх культур), ані крайніх форм культурного Ф. - з їхнім твердженням про неможливість існування загальнолюдських цінностей, про неспівмірність культур та неможливість взаєморозуміння між ними. Виправданою є поміркована позиція, яка поєднує необхідні елементи універсалізму з поміркованими формами культурного релятивізму Що стосується релігійного Ф., то суть його полягає не стільки в твердженні про те, що дана релігія є єдино правильною (це характерне для більшості релігійних вірувань), скільки у погляді, що дана конкретна релігія повинна бути основною (фундаментом) всіх цінностей - моральних, політичних, правових. Звідси слідує заперечення будь-якої автономії індивідів (зокрема їхнього права триматися будь-яких релігійних вірувань або не триматися жодних), різних сфер діяльності (моралі, науки, освіти, мистецтва, права, політики тощо) та установ. У такому разі релігію мислять як основу політики, права тощо, заперечуючи (в радикальних формах релігійного Ф.) навіть їхню відносну автономію. Можуть існувати поміркованіші та радикальніші форми релігійного Ф.

1) (яким чином, якою мірою) how

2) (при запитанні про ім'я, назву тощо) what

3) (при висловленні обурення, здивування) what

4)

1) ( при порівнянні) as, like

2) ( коли) when; ( відтоді як) since

3) (крім, тільки) but, except; як не but

4) ( якщо) if; а

5)

ДЕОНТИЧНА ЛОГІКА - розділ сучасної логіки, де досліджуються міркування з деонтичними висловлюваннями. До цих висловлювань входять слова: "дозволено", "заборонено", "обов'язково". Витоки логічного підходу до аналізу деонтичних модальностей можна знайти ще в працях Ляйбніца, який у 1672 р. написав працю "Елементи природного права", де спробував визначити основні нормативні модальності та виявити логічні відношення між ними. Він вважав, що на такі поняття, як "обов'язково", "дозволено", "байдуже", "заборонено" можна перенести всі основні положення логічного вчення Аристотеля, зокрема, його погляди на відношення між традиційними (алетичними) модальностями. Саме цією працею Ляйбніца було започатковано народження нового напряму логічних досліджень, а саме Д. л. Однак ідеї нім. вченого занадто випереджали свій час, потреби тогочасної науки та можливості розвитку логіки у XVII ст. Сучасники скептично сприйняли його концепцію, не оцінивши її новизни та новаторства, що призвело зрештою до її забуття. Лише у XVIII ст. науковці знову повертаються до аналізу цієї проблематики. Так, англ. філософ Бентам висунув у своїх працях ідею логіки повеління, або логіки волі О. днак, на відміну від Ляйбніца, Бентам вважав, що його вчення повинно стати новим напрямом логічного знання, відмінним від старої аристотелівської логіки. Плани Бентама не були реалізовані, він так і не зміг системно розвинути свої ідеї, сформулювати на їх основі обґрунтовану концепцію нової логіки А. встр. учений Малі у 1926 р. побудував одну з перших логічних теорій нормативних міркувань. Свою логіку він назвав "логікою волі" і запропонував для цього напряму логічного знання назву "деонтика". Назва "Д. л." була запроваджена пізніше, незалежно від Малі, фінськ. філософом і логіком Врігтом у 1951 р В. иділяють два основні етапи становлення Д. л. На першому етапі досліджувалися, по суті, не самі норми, а висловлювання, які їх описують. На другому етапі починають досліджувати вже власне норми, створюються логічні системи, де логіка норм розглядається як розширення темпоральної логіки (т зв. деонтико-темпоральна логіка), логіки дії або взаємодії. У Д. л. розглядаються деонтичні можливі світи, ідея яких була висловлена ще Кантом. Якщо в деонтично можливому світі є певна норма, то в деяких інших деонтичних світах ця норма виконується. Тобто у деякому можливому світі конструюються певні уявлення про належне, які виконуються в іншому можливому світі, між ними встановлюється відношення досягненості. Логічні теорії, в яких досліджуються деонтичні характеристики норм, знайшли широке застосування в різних науках, зокрема в праві. Так, розуміння логічних характеристик норм, знання логічних законів, яким вони підпорядковуються, дозволяє з'ясувати логічну структуру правових норм, більш точно прояснити предмет та методи правознавства. Окрім того, побудова численних логічних теорій норм дозволила певним чином навіть обґрунтувати можливість права як теоретичної дисципліни.

КАТЕГОРИЧНИЙ ІМПЕРАТИВ ( від лат. imerativus - владний, наказовий) - припис, що виражає універсальний, апріорний закон моралі, сформульований Кантом. Обґрунтування К.і. в системі кантівської філософії пов'язане з принциповим протиставленням світу моралі як світу свободи, розуму й світу природи, де діють закони причинності. К.і. має два основних визначення: "Чини так, щоб максими (правила), якими керується твоя воля, могли б стати принципами загального законодавства" (т. зв. "формула універсалізації") та: "Чини так, щоб ти завжди ставився до людства як у своїй особі, так і в особі будь-кого іншого також, як до мети й ніколи не ставився б до нього тільки як до засобу" (т. зв. "формула персональності"). На відміну від гіпотетичних імперативів - імперативів уміння й розсудливості, які виводяться з досвіду, К.і. є приписом суто раціональним, що має апріорну цінність. Моральна вимога, виражена в К.і., є абсолютно вільною від чуттєвих, природних нахилів і переживань людини Ц. е - "чиста форма" обов'язку, безумовний регулятивний принцип, що вказує лише на загальний напрям дій та вчинків. Водночас К.і. - така форма універсальності, яка встановлюється всезагальністю волі окремого розумного індивіда. Автономна воля розумної людської істоти - ще одна підвалина К.і. Якщо об'єктивно моральний закон представлений у правилі К.і., то суб'єктивно він представлений в цілі як такій, що її суб'єктом виступає розумний індивід як найвища цінність світу. Підпорядковуючись велінню К.і., розумний індивід засвідчує свою владу над природою, здатність стати над особистими інтересами й уподобаннями та автономію власної моральної волі. В історії філософії кантівське витлумачення К.і. неодноразово піддавалося критиці за ригоризм, формалізм, монологічність. Спроби оновленого формулювання К.і. в рамках різних напрямів сучасної філософії й етики належать Шелеру, Йонасу, Апелю та ін.

Кузанський, Ніколай (справжнє прізв. Кребс) (1401, Куза на Мозелі - 1464) - нім. філософ, теолог, вчений. Навчався у Гейдельберзькому, Падуанському і Кельнському ун-тах. Од 1448 р. кардинал римо-католицької церкви, відомий релігійний діяч. Займався також дослідженнями у галузі математики, астрономії, географії тощо. Філософія К. формувалася на межі Середньовіччя і доби Гуманізму, зазнала впливу античного і християнського доробку, філософії піфагореїзму, платонізму, неоплатонізму і аристотелізму як античної, так і християнської доби. Як у християнського філософа, Бог у центрі уваги К., проте не стільки сам по собі - нескінченність, недоступна для пізнання, - скільки у співвідношенні зі створеним ним світом. Якщо Бог у К. - це "абсолютний максимум", то світ - це "відносний максимум" О. станній не має якогось визначеного центру та просторових меж; планета Земля також не є певним чином локалізована і помірно рухається у безмежжі простору. У розумінні Бога К. яскраво виявився один із провідних принципів його філософії - принцип збігу протилежностей (лат. coincidentia oppositorum), а саме: Бог є трансцендентним щодо світу (універсуму) й одночасно іманентним, присутнім у кожній його частині, нехай щонайменшій. Нескінченність у К. постає як Вічність, або максимальна присутність, тобто Безначальний початок - Бог-Отець. Вічність, як прояв нескінченності, фіксує рівність самій собі. Проте "Рівність" уже покладає "своє інше" Отця, тобто Бога-Сина. їхню єдність символізує Святий Дух. Апофатична нескінченність перетворюється на продуктивну Божественність Трійці Д. ля конкретизації думки - яким чином світ залучається до буття, К. важливі два принципи: 1) обмеження "абсолютного максимуму"; 2) розгортання Бога у світ і згортання, або повернення усіх речей у Божественне лоно. Розгортання є початком розмежування максимуму і мінімуму, які в Абсолюті втратили свій сенс, але у скінченному світі його отримують. Так єдність розгортається у кількість; спокій - у рух; вічність - у час; тотожність - у відмінність; рівність - у нерівність тощо. Людина, за К., - це мікрокосм, подібний до макрокосму, в якому здійснюється єдність божественного і природного. Назва основного твору "De docta ignorantia" ("Про вчене незнання") розкриває основну пізнавальну ідею творчості К., яка полягає назагал у тому, що найвища мудрість - це визнання власної пізнавальної неспроможності. Проте це не відмова від раціоналізму, а його відкриття на рівні металогіки. Зіставлення можливостей скінченного розуму веде від об'єкта до об'єкта, встановлюючи їх подібність, але воно нездатне цілковито відтворити картину світобудови, тому зупиняється перед нескінченністю (розум так наближається до істини, як вписаний багатокутник до кола). Те, що несила осягнути "розуму", здолає "інтелект", що підносить людину до божественного рівня - інтелектуального споглядання, в якому ототожнюються протилежності. Цьому має відповідати стан людської душі: віра керує розумом, а розум поширює віру; інтелектуальне пізнання є розгортанням віри.

[br]

Осн. тв.: "Про вчене незнання" (1440); "Про втаємниченого Бога" (1444); "Апологія вченого незнання" (1449); "Візія Бога" (1453); "Про злагоду віри" (1453) та ін.